Після чергової невдачі київського «Динамо», яке відстає від «Шахтаря» на 8 очок після 5 турів чемпіонату, лунають голоси, що Блохін – найкращий гравець, але найгірший тренер в історії клубу. Не применшуючи «заслуг» Олега Володимировича варто відзначити, що у нього є ряд вельми гідних конкурентів у боротьбі за почесне звання. Про людей, з якими столичний клуб проводив свої найгірші сезони, і хочеться згадати.
Лев Корчебоков, Антон Ідзковський, Борис Апухтін (1946)
Ні, в чемпіонаті того року «Динамо» не керувало тріо тренерів, один змінював іншого протягом чемпіонату. Чемпіонату, який став найбільш провальним в радянській історії клубу. «Динамо» зайняло останнє, 12-е, місце в першості і за всіма спортивними правилами повинно було вилітати. Але команду пощадили, взявши до уваги довоєнні заслуги клубу і великі втрати, які понесла столиця України в період війни. Пізніше, в 1967-му році, схожим чином у вишці залишиться ленінградський «Зеніт», якого врятувало 50-річчя Жовтневої революції.
Але заслуги заслугами, втрати втратами, а виступило «Динамо» тоді огидно. 4 перемоги в 22 матчах, жодного разу за сезон не вдалося набрати очки хоча б у трьох іграх поспіль. Першим тренером, який доклав до цього руку і голову, був Лев Корчебоков. Виходець з дворянського роду, один з провідних гравців московського «Динамо» рубежу 20-30-х, в неігроцкой частини футбольної кар’єри проявити себе не зміг. Ще до Києва у нього був посередній досвід роботи з динамівськими командами Москви і Мінська, куди він повернувся після провалу в Україні.
Корчебокова поміняли на легендарного воротаря Антона Ідзковського, який ще за рік до того в 38 років виступав за «Динамо». Не пішла і у нього, і тоді в червні знову закликали варяга з Москви. Але і Борис Апухтін загальмувати падіння не зміг. І залишається дивуватися за що він у майбутньому отримав звання заслуженого тренера СРСР, настільки ж невдало попрацювавши з єреванським «Динамо» і московським «Локомотивом». Невже за роботу тренером-консультантом в збірній Албанії?
Закінчуючи тему того проклятого сезону, треба пам’ятати, що і в цьому випадку лиха без добра не сталося. Бачачи, що склад, в якому було зовсім вже багато ветеранів, не тягне, клубне керівництво вирішило оновлювати команду. Робота дала результат – вже наступного року «Динамо» фінішувало на 4-му місці.
Віктор Шиловський (1957-58)
У 1956-му році боси клубу вирішили звільнити Михайла Ошенкова, з яким «Динамо» взяло «срібло» -1952, а в 1954-му вперше перемогло в Кубку СРСР. Замінити ленінградця вирішили Віктором Шиловським, одним з головних бомбардирів довоєнного складу киян. При цьому не дуже зрозуміло на який ефект новизни розраховували в Києві – Шиловський був членом тренерського штабу попередника. Він непогано стартував в 1957-му, команда йшла другою, але незабаром посипалася. Причиною стало небажання тренера оновлювати склад – Шиловський вірив, що зіграність, притертість ланок командного ланцюга одне до іншого важливіше, ніж можливість здивувати суперника і дати відпочити лідерам.
Як результат сезон-1957 закінчили лише на 6-й сходинці таблиці (всього у чемпіонаті було 12 команд). Рік по тому історія повторилася, причому обидва рази «Динамо» фінішувало вкрай слабо. Для команди, яка мала у своєму розпорядженні одного з кращих хавбеків Європи Юрія Войнова, блискучого воротаря Олега Макарова, молодого бомбардира Віктора Каневського і можливістю залучити до свого складу практично будь-якого українського футболіста, якого забажає, цього було дуже мало. Прогресу, на який розраховували, не сталося, до Києва знову запросили Ошенкова, а Шиловський … знову став простим тренером «Динамо». Високі, дуже високі стосунки. Ошенкову вдруге увійти в одну річку не вдалося, і лише тоді запросили В’ячеслава Соловйова, з яким «Динамо» завоює перше «золото» чемпіонату СРСР.
Віктор Терентьєв (1963, 1970)
Правління Терентьєва немов обрамило епоху Віктора Маслова, який працював у Києві з 1964 по 1970-й роки, кожен рік, крім останнього, перемагаючи в чемпіонаті, Кубку або на худий кінець завойовуючи срібні медалі. На цьому тлі досягнення Терентьєва, який грав за «Динамо» в середині 50-х, виглядають відверто погано. У 1963-му зі складом, що два роки тому став кращим у країні, він примудрився до середини сезону йти лише сьомим, втрачаючи очки в прохідних матчах. У підсумку, не допомогла і заміна Терентьєва на Анатолія Зубрицького, «Динамо» фінішувало лише дев’ятим. Через рік Терентьєв став помічником Маслова.
Влітку 1970-го в Києві не надто довго думали над тим, хто буде завершувати чемпіонат після відставки Маслова. Але все ж карма – та ж стерво, «Динамо» відлився відмінний спосіб повідомлення великому «Діду» про звільнення. Йому побоялися сказати про це в Києві, а перед грою з ЦСКА в Москві зробив це чиновник, який курирував в українському спорткомітеті відділ зимових видів спорту. Назад до Києва летіли вже без Віктора Олександровича. Терентьєв, знову-таки володіючи найсильнішим складом в країні, не зумів вичавити з цього і мізеру – знову 7-е місце і остаточне прощання з посадою. Деякі люди просто не створені для роботи головним тренером. Терентьєв після цього працював начальником команди при Олександрі Севідові, а після приходу Валерія Лобановського назавжди покинув «Динамо».
Юрій Морозов (1983)
На початку 80-х Морозов вважався мало не найперспективнішим тренером країни. Він досить успішно попрацював в «Зеніті», з яким став бронзовим призером у чемпіонаті-1980, підготував кістяк команди, яка в 1984-му єдиний раз у своїй історії фінішує на першому місці в першості Союзу. На спеціаліста, який вважався прихильником жорсткої дисципліни та наукового підходу до справи , звернув увагу Валерій Лобановський, який пізніше покличе Морозова і до тренерського штабу збірної СРСР.
Можливо, Морозов і був досить вимогливим тренером, але на тлі Лобановського заняття при ньому здалися гравцям «Динамо» просто “лафой”. Послаблення пішло на користь втомленим від навантажень ВВЛ футболістам лише спочатку, але за радістю від зменшення навантажень прийшло і зниження вимог до себе. Порушення режиму стали для багатьох мало не нормою, посипалися травми, в результаті «Динамо» посіло лише 7-е місце. Повторення пройденого – по складу команда, що виграла до того два «золота» і одне «срібло» вже точно заслуговувала місця мінімум в трійці. Але пропустила вперед не тільки той же «Зеніт», а й, скажімо, «Жальгіріс». Морозов пішов, але прикрутити ослабені гайки не зміг навіть повернувшийся Лобановський: у сезоні-1984 «Динамо» і зовсім замкнуло десятку, після чого найкращий тренер в історії клубу втримався на місці з величезним трудом.
Анатолій Пузач (1990-1992)
Коли після провалу на чемпіонаті світу в Італії Лобановський вирішив виїхати за кордон, у Києві знову вирішили не мудрувати, вступивши за перевіреним роками (невдач) рецептом. Головним призначили Анатолія Пузача, колишнього асистентом колишнього тренера. До кінця чемпіонату 1990-го «Динамо» дійшло першим, дуже вже був великий запас міцності. Всі почалось в наступному році. Так, багато лідерів клубу рвонули в більш хлібні закордонні місця, але відтік кадрів був не тільки у «Динамо». А ось п’яте місце в останньому чемпіонаті СРСР зайняло тільки воно.
А рік по тому сенсацією, що дозволила «Таврії» гордо називати себе першим чемпіоном України, закінчилося першість вже незалежної країни. «Динамо» однією лівою виграло свою підгрупу чемпіонату, але на фінальну гру у Львові Пузач налаштувати команду не зміг. Треба віддати йому належне, тренер відразу поривався піти у відставку, але його вмовили залишитися. Даремно – в осінньому чемпіонаті «Динамо» ледве витримувало ритм молодого «Дніпра» Павлова, а в єврокубках з гуркотом вилетіло від «Андерлехта». Рішення про відставку було прийнято після поразки 0:3 від бельгійців, а відставка тренера сталася після виїзної нічиєї у Львові. До кінця кола з командою працював Сабо, а в новому році «Динамо» прийняв Михайло Фоменко.
Леонід Буряк (2005)
До 2005-го після смерті Лобановського на посту тренера команди встигли спробувати себе Олексій Михайличенко (швидше, вдало) та Йожеф Сабо (середньо). Власники клубу вирішили замінити нинішнього телеексперта на Леоніда Буряка непогано попрацювавшого в 90-і з «Чорноморцем». Рішення спочатку виглядало спірним, адже до того на своїй останній роботі Буряк провалився зі збірною України. Його національна команда не вийшла з групи, де грали Греція і Іспанія, але ключові очки втрачала з Вірменією і Північною Ірландією.
Передчуття його не підвело – Буряк провалився. Саме з його подачі вираз «швейцарський футбол зараз на підйомі» стало однією з крилатих мантр того часу. Заштатний «Тун» вибив «Динамо» з Ліги чемпіонів уже в другому кваліфікаційному раунді. Всі чекали, що Леонід Йосипович подасть у відставку, але він цього не зробив. Що ж, фатальний для нього стала вже наступна гра чемпіонату, де команда зіграла внічию з «Іллічівцем». Кінцівку матчу через дощ навіть переносили на інший день, але і це не допомогло Буряку пояснити гравцям чого він від них хоче.
Валерій Газзаєв (2009-10)
На відміну від усіх попередників, крім Пузача, зміг хоч щось виграти з командою. Але Суперкубок України – не той трофей, яким у «Динамо» можуть пишатися. Юрій Сьомін, який пішов заради акцій в «Локомотиві», звичайно, покинув клуб несподівано, але Газзаєву він залишив дуже пристойну команду, що привіз «Шахтарю» 15-очковий відрив в чемпіонаті і виходила в півфінал Кубка УЄФА. Газзаєв навіть заявив, що планує виграти Лігу чемпіонів за три роки, але чомусь стримати обіцянки не зміг.
Так, Валерій Георгійович сміливо ввів до основного складу молодь (Хачеріді, Ярмоленка, Гармаша), але чи служить це достатнім виправданням для його невдач, як вважав сам засуджений до перемоги тренер? Всім іншим здавалося, що ні. Останньою краплею, що переповнила посудину терпіння Ігоря Суркіса, стало шикарний виступ команди, яка не потрапила в Лігу чемпіонів, в груповому етапі Ліги Європи 2010/11. «Динамо» почало з домашньої нічиєї проти БАТЕ, а потім на виїзді без варіантів “влетіло” тираспольському «Шерифу».
Олег Блохін (2012 – …)
Ця глава клубній історії ще не дописана, але здається, що кінець її вже близький. Без емоцій, сухі факти. «Динамо» вперше в українській історії стало лише третьм в чемпіонаті, а новий сезон, як вже говорилося, почало з втрати 8 очок в 5 матчах. При закупівлях «під Блохіна» у кілька десятків мільйонів доларів змін у рівні гри не бачить практично ніхто, ряд колись провідних гравців конфліктує з тренером (так, з головою теж, але з тренером в першу чергу). Врятувати кар’єру Олега Володимировича в Києві може тільки диво у вигляді віри, надії і любові Ігоря Суркіса.
Як бачимо, місце в списку тренерів-невдах у Києві дісталося і своїм легендам, і запрошеним «легіонерам», і тим, хто вже був багато років у команді, і тим, хто намагався працювати з аркуша. Це закономірно, адже якість тренерської роботи визначається не наявністю правильної скоринки володаря чарівних конспектів, не колишніми заслугами, а наявністю своїх ідей і умінням донести їх до гравців тут і зараз. І без цього вміння ти можеш хоч цілодобово твердити «Я, я, я” і нагадувати про свої нагороди, але будеш приречений. А далі все залежить усього від двох речей – бажання продовжувати обманювати себе-інших і наявності совісті. Час писати три листи, Олег Володимирович.
