Цей клуб прославили не спортивні результати. Тут ніколи не грали зірки найпершої величини. Він лише два сезони провів серед еліти. Проте його боялися, бояться і будуть боятися.
Порт, пиво, “Міллуол”
Докер – ключове слово, яке дає змогу зрозуміти суть агресивної ментальності вболівальників “Міллуола”. Працівники порту, рядові вантажники завжди були основним населенням Бермонда – південно-східної частини Лондона, де й виник цей футбольний клуб. Після виснажливої зміни прості роботяги брали курс на паби, щоб, пропустивши не один кухоль елю, позбутися болю у кістках та м’язах. А коли докери діставалися “потрібної кондиції”, то частенько влаштовували кулачні бої. Так і проминало їх рутинне життя, аж одного прекрасного дня 1885 року ці чолов’яги заснували “Міллуол”. Позаяк більшість докерів були гастарбайтерами із Шотландії, клубними кольорами “Міллуола” стали синьо-білі барви, милі серцю кожного скота.
Природно, що частування стусанами перебазувалося на територію стадіону. З 1910 року “Міллуол” прописався на арені “Ден”, де виступатиме понад 80 років. Культура відчайдушних докерів спричинилася до унікального кроку, на який пішла англійська футбольна федерація. В той час, коли всі команди розпочинали свої матчі о 15:00, “Міллуол” стартував на 15 хвилин пізніше – щоб портовики мали змогу встигнути на футбол після закінчення ранкової зміни. Така практика тривала до початку 1960-х.
Гол від Роналду, ганьба в Кубку УЄФА
Щодо досягнень “Міллуола” на футбольній арені, то вони досить скромні. “Леви” багато десятиліть “варилися” у нижчих лігах, вперше і востаннє потрапивши до елітного дивізіону у 1988 році. Команда, в якій під крилом тренера Джона Догерті підібралися добротні виконавці, а роль перших скрипок грали молоді форварди Тедді Шерінгем і Тоні Каскаріно, блискуче провела прем’єрний сезон, фінішувавши на десятній сходинці і випередивши на два пункти самих “червоних дияволів”. Проте синдром другого сезону доконав “Міллуол” – останнє місце і безапеляційний виліт у другий дивізіон.
Команда змінила тренера – на місце Догерті прийшов Брюс Ріоч і таки реанімував “левів”: “Міллуол” був за крок від повернення в еліту, програвши у фіналі плей-офф “Ковентрі”. Рекорд результативності, встановлений Шерінгемом на багато наступних років (37 м’ячів), став слабкою втіхою для докерів. Їх команда більше ніколи не буде настільки близькою до головного дивізіону Англії.
Тим не менше, найвидатніше досягнення “Міллуола” було попереду. У сезоні 2003/04 команда тренера Деніса Уайза (легендарний гравець “Челсі” ще й на поле виходив регулярно) пробилася у фінал Кубка Англії, де, одначе, не зуміла нічого протиставити могутньому “МЮ” з Роєм Кіном, Гіггзом, ван Ністелроєм і молодим Кріштіану Роналду, який стрімко прогресував, перевтілюючись у суперзірку.
“МЮ” – “Міллуол” – 3:0 (1:0)
22 травня 2004 року. Фінал Кубка Англії. Кардіфф, стадіон “Міленіум”, 71,350 глядачів. Арбітр – Джеф Вінтер.
Голи: Роналду, 44, ван Ністелрой, 65, з пен., 81
“МЮ”: Ховард (Керрол, 84), Г. Невілл, Браун, Сільвестр, О’Ші, Роналду (Сольск’яер, 84), Флетчер (Батт, 84), Кін, Гіггз, Скоулз, Ністелрой
“Міллуол”: Маршал, Елліот, Лоуренс, Ворд, Раян (Коган, 74), Айфіл, Уайз (Вестон, 89), Лівермор, Свіні, Кехілл, Гарріс (Маккаммон, 75)
Прихильники “Міллуола” швидко забули про розчарування від поразки, адже належало стартувати в Кубку УЄФА. Проте в першому ж раунді євротурніру на родоначальників чекав неприємний сюрприз. Угорський “Ференцварош” не злякався “левів”, впевнено вибивши їх за сумою двох матчів – 1:1, 3:1.
Хоробрі і дещо брутальні серця
А тепер – про найцікавіше. Історія стверджує, що перший фанрух зародився у “Міллуолі” на двадцятому році існування команди. А ось згадки про конкретні хуліганські витівки прихильників “левів” сягають 1960-х. Подекуди гіперактивні фани демострували не лише жорстокість, а й своєрідну цинічну іронію.
Чого вартий випадок у 1965 році, коли кіперу “Брентфорда” жбурнули з трибун під ноги ручну гранату. Вона, звісно, виявилася навчальною, проте важко й уявити ті неприємні секунди, які пережив воротар. Далі – більше. Наступного року форвард “Вулверхемптона” забиває у ворота “Міллуола” і в пориві радості, яка засліпила йому очі, здійснює непоправну помилку – мчить святкувати успіх у пащу диявола, себто, до секторів з фанами “левів”. Ті, звісно ж, залюбки його прийняли в “обійми”, відлупцювавши до крові.
А як вам таке? “Міллуол” в ході матчу поступається КПР – 1:5. Міллуольські хулігани великим числом проривають усі кордони і беруть під контроль поле, зірвавши поєдинок. Ними керувала лише одна ідея – добитися анулювання цього ганебного результату. У 1978 році, коли про лиху славу дебоширів з Бермонда не знали хіба що немовлята, докери резонансно помахалися з фанатами “Іпсвіча”. Побоїще, яке відбувалося на трибунах, а потім перекочувало і на поле, вклало у лазарет кілька десятків осіб.
І це, повірте, лише крапля в морі. Подібних махачів за участю фанів “Міллуола” фіксували десятками. Тож не дивно, що на арену “Ден” ворожі “левам” вболівальники намагалися уникати. У 1993 році “Міллуол” переїхав на новий стадіон “Нью Ден”, а керівництво клубу оголосило жорстку війну своїм хуліганам, відтак браві хлопці з бригад Bushwascers, The Teatment, F-troop були змушені піти в підпілля. Багато років Англія насолоджувалася спокоєм, аж поки у 2002-му році міллуолівці не нагадали про себе, розлючені поразкою від “Бірмінгема”. Вони влаштували масштабні безлади, поранивши 47 полісменів і 24 коні.
Докери працюють кулаками на “Вемблі” кілька днів тому
Своїми головними ворогами нащадки докерів вважають прихильників “Вест Хема”, “Крістал Пелас”, “Чарльтона” і “Джилінгема”. Переконаний, про нові кулачні бої “левів”, які мають властивість переростати в справжні війни, ми почуємо ще не раз.
Їм співали осанну
Упродовж тривалого існування “Міллуола” підібралася чимала когорта відомих футболістів, як так чи інакше причетні до історії цієї команди. Хтось тут розпочинав перші кроки у футболі, хтось навпаки – догравав. Загинаємо пальці…
Тім Кехілл. Багаторічний лідер “Евертона” зіграв один сезон за молодіжну команду “Міллуола”, і зробив це настільки успішно, що його одразу ж перевели в основу. Підсумок: 217 матчів, 52 голи.
Сем Аллардайс. Не всі знають, що один з найхаризматичніших тренерів АПЛ і сам колись грав у футбол – на позиції захисника. Безпосередньо в “Міллуолі” Біг Сем виступав з 1981 по 1983 рік – 63 матчі, 2 голи.
Тедді Шерінгем. Знаменитий форвард “МЮ”, автор надважливого м’яча у фіналі ЛЧ-1999, розпочинав на “Дені” свою кар’єру. Упродовж восьми років Шерінгем встиг зіграти 220 матчів і забити 93 голи.
Алекс Степни. Ще один гравець “МЮ”, щоправда, дещо ранішої епохи. Цей голкіпер захищав ворота “Міллуола” у 1963-66 роках, зігравши 137 матчів.
Денніс Вайз. Екс-“аристократ” не лише грав тут упродовж 2002-05 років, а ще й тренував команду. У підсумку – 85 матчів, 7 голів.
Тоні Каскаріно. Ірландський голеадор прославився виступами у “Селтіку”, “Челсі” та “Марселі”. Але спочатку був саме “Міллуол” – 105 матчів, 42 голи.
Мік Маккарті. Тренер, якого в минулому сезоні звільнили з “Вулвз”, і який зараз працює з “Іпсвічем”, закінчив у “Міллуолі” свою ігрову кар’єру. Щоправда, встиг перед цим зіграти за “левів” 35 матчів і забити 2 м’ячі.
Кейсі Келлер. Для прославленого голкіпера зі Штатів “Міллуол” став першою європейською командою. Тут Кейсі упродовж чотирьох років зіграв 176 матчів.
З надією на краще
На даний момент у Чемпіоншипі “леви” не хапають зірок з неба, бовтаючийсь у другій частині турнірної таблиці. Вони навіть можуть вилетіти у Лігу 1, що траплялося з ними неодноразово(1 очко від зони вильоту). Та допоки у Бермонді пульсуватиме серце первісних докерів, про “Міллуол” говоритимуть і боятимуться.
