Фото – radiosvoboda.org
Українські ультрас опинилися у центрі уваги суспільства під час революційних подій. Майдан показав, що насправді ми надто мало знаємо про них і звикли до нав’язаних стереотипів відносно хлопців та дівчат, думку яких часто ігнорували.
Під час революції, найбільш помітною і, що головне, вагомою була підтримка ультрас у південно-східних областях України. Приклад футбольних фанатів «Шахтаря», «Дніпра», «Металіста», «Чорноморця», які вийшли на захист активістів Майдану у своїх містах, швидко підхопили й фірми інших команд.
Провокатори?
Заяви були різними, але передусім ультрас засуджували поведінку молодиків, яких влада підкуповувала для створення провокацій та сутичок під час масових протестів. «Тітушкам» допомагала міліція, відверто закриваючи очі на їхні дії.
Між міліцією та ультрас завжди існувала неприхована війна. Як жартують самі фанати, хороші мєнти – в хороших гробах. Хтось тільки під час Майдану зрозумів, що наша правоохоронна система давно потребує радикальних і, головне, реальних змін? Коли «Беркут» та міліція товкли кийками фанатів, ми говорили: «Ну, вони ж самі спровокували». Але вже після першої спроби зачистити Майдан заговорили по-іншому. Чинна правоохоронна система, що звикла ламати і перевиховувати навіть тих небагатьох, хто намагався залишатися порядним, потребує першочергової чистки особового складу. Ультрас про це говорили постійно. Напередодні проведення чемпіонату Європи з футболу 2012 року навіть зняли документальний фільм – «Останній аргумент»: відверто розповіли про власне середовище, про те, наскільки неадекватним іноді є ставлення міліції до людей у фанатському секторі. Але їх знову не почули.
Письменник Сергій Жадан – один зі співорганізаторів Євромайдану в Харкові, говорить, що останніми роками постійно доводилось ставати на захист футбольних фанатів, особливо в розмовах із журналістами: «Люди, які стоять у нас на Майдані і бачать поруч з собою ультрас, ставляться до них добре. Хлопців, звісно, не варто ідеалізувати – вони є представниками дуже специфічної субкультури, і водночас вони різні між собою».
Сергій не байдужий до футболу, захищає ворота національної «Літературної збірної», був укладачем антології «Письменники про футбол», розповідає: «Сказати, що всі ультрас вийшли на Майдани країни – не правильно. Кожен сектор на будь-якому стадіоні складається з багатьох груп, і погляди у них на ті чи інші політичні події не є однаковими. Різні люди стоять: є якісь реальні праві, які можуть і зіґувати; є такі, що їх швидше назвеш поміркованими націоналістами чи українськими патріотами; є люди, для яких ідеологія в принципі не важлива, вони просто ходять на футбол: для них фанатський сектор – це відчуття єдності. А для наймолодших із них – це спосіб проявити себе в принципі. У 16-18 років ти приходиш у сектор, де стоять твої друзі, і саме там відчуваєш власну значущість».
Письменник ділиться історією, яка сталася з ним нещодавно: «Ми виступали з собаками (гурт «Собаки в космосі», – авт.) у Києві. До мене підійшов один хлопець і запитує: «Я ультрас київського «Динамо», брав участь у подіях на Банковій 1 грудня. Чому нас тепер всі провокаторами називають? Всі ж хотіли, щоб все змінилося, щоб ми зробили революцію. І треба було захопити те приміщення. Для нас це нормально – ментів бити». І він справді щиро не розуміє, чому їх тепер називають провокаторами».
Захисники чесних
Вперше про ультрас як захисників заговорили задовго до революційних подій на Майданах. Саме рух футбольних фанатів зумів організувати чи не найгучнішу громадську кампанію 2012 року, щоб привернути увагу до справи Павличенків: батька та сина звинувачували у вбивстві судді Шевченківського району Києва Сергія Зубкова.
Ультрас багатьох фірм об’єднали зусилля і робили все можливе, щоб тема судового процесу постійно трималася у ЗМІ: влаштовували акції, розмальовували стіни, створили сайт, що регулярно наповнювався новою інформацією. Їх почули не тільки в Україні. Акції солідарності та підтримки проводили також фанати на стадіонах Європи. Але прогнила судова система винесла свій вирок – Дмитру Павличенку присудили довічне ув’язнення, а його 19-річному сину Сергію – 13 років в’язниці.
Як тільки впав режим Януковича, Верховна Рада з новою сформованою більшістю взялась за звільнення багатьох політв’язнів, передовсім – екс-прем’єра Юлії Тимошенко. Тоді з протестом знову виступили футбольні фанати та небайдужі до справи Павличенків: коли Юлія Володимирівна вже встигла проміняти лікарняний візок на каблуки, батько та син залишалися за ґратами.
Нова влада вирішила скористатися моментом і не псувати відносин з футбольними фанатами: Павличенків, за свободу яких так довго боролись ультрас, звільнили. Що означав такий крок: страх і небажання наштовхнутися на нову хвилю протестів чи спробу взяти ультрас під контроль?
«Ми дуже чекали цього. Будь-який юрист, будь-яка людина, яка хоча б трішки розуміється у цій справі, погодиться, що це була повна підстава», – розповідає Євгенія Малих – учасниця руху «Ультрас Динамо» та проектний менеджер Школи інтернет-маркетингу EMPO. Разом зі своїм чоловіком вони ходять на сектор, щоб підтримувати київське «Динамо».
Женя говорить, що, дізнавшись про звільнення Павличенків, відчувала величезне щастя. Водночас Євгенія зауважує: «З іншого боку, мені б хотілося, щоб ця справа мала інше закінчення. Вона вирішена тими ж методами, що й на початку, коли на них зібралися повісити вбивство. Вони – не політв’язні». Женя зізнається, що й сама не розуміє, як сьогодні можна було б поставити крапку у справі та звільнити Павличенків: «Бо такий час незрозумілий. Як на мене, хай краще вони зараз будуть з сім’єю, коли війна починається. Якби це зараз розглядали як слід, то на те, щоб довести їхню непричетність, пішло б мінімум кілька місяців. А хлопці з сектору, що були близькими до цієї справи, не думають про те, як це сталося. Їм зараз начхати. Вони щасливі. Але я відчуваю такий присмак незадоволення, тому що це вирішувалось саме так. У мене особисто він залишився».
Домовленість про ненапад
Заява українських ультрас про перемир’я – подія, яка, залишилася не надто помітною у революційні дні. Можливо, комусь ця новина здалася чимось несуттєвим. Але приклад того, що такі різні групи знаходять між собою порозуміння, – далеко не проста формальність. Так історично склалося, що між деякими клубами давно існує ворожнеча, що відображалась і на відносинах фанів. І домовитись про те, що сутичок не буде, – для ультрас дуже серйозний крок. Своє рішення про перемир’я, ультрас пояснюють так: «Ми вважаємо, що продовжувати будь-які конфронтації у фанатському середовищі зараз – злочин проти світлого майбутнього України».
Чому середовище ультрас не гірше наших олігархів розуміє неприйнятність жодних поділів країни? Вони це знають, бо фанати побували чи не у кожній області України, підтримуючи свої команди на виїзних матчах. Вони добре знають, що насправді не існує жодних мовних бар’єрів, що немає жодного поділу на міфічних «бандерівців» і «східняків», які тільки й мріють про возз’єднання з Росією. Українські фанати були і в Європі: знають, що там вулиці не переповнені геями, які ходять і цілуються у всіх на очах. Ультрас звикли до того, що їх не чують: суспільство слухало політиків, які стільки років спекулювали на темах мови та історії, підігріваючи електорат напередодні виборів.
Між іншим, футбольні фанати на багатьох європейських стадіонах почали вивішувати банери та плакати зі словами підтримки Україні. Спрацював чинник солідарності фанатського середовища.
Стереотип про хуліганів та екстремістів розвалюється на очах: ультрас продемонстрували всьому суспільству чи не найкращий приклад того, що потрібно робити у скрутний для країни час – домовлятись, примирятись, об’єднуватись.
Правий настрій
Ультрас більшості наших футбольних клубів гукають під час матчів гасла: «Слава Україні – героям слава!» або «Слава нації – смерть ворогам!». Ультрас, безумовно, радикальне середовище, але воно радше контркультурне, ніж політичне. Той факт, що маємо фанатів ультраправих чи навіть ультралівих поглядів, далеко не означає, що перші є електоратом ВО «Свободи», а другі – КПУ. Не варто також зараховувати футбольних фанатів до симпатиків партії «УДАР Віталія Кличка».
Журналіст Сергій Рахманін, редактор відділу політики газети «Дзеркало тижня», зізнається, що його не здивувала активна участь футбольних фанатів у революційних подіях: «З появою на секторах більшої кількості студентів середовище українських ультрас стало менш маргінальним, але, як і притаманно молодим, більш радикальним». Журналіст говорить про мотивацію руху: «Окрім того, що вони були не проти зайвий раз повоювати з міліцією, ними керували і певні романтичні настрої – геройство, але таке щире за своєю суттю, що притаманне молодим людям».
Купити симпатію ультрас зі сцени Майдану намагалися Порошенко, Тягнибок, Луценко. Це сталося вже після того, як фірми вийшли на захист протестів у південно-східних регіонах. Ніхто не підкуповував футбольних фанатів, щоб ті зайняли ту чи іншу сторону. Вони були щирими у своїх намірах і демонстрували передусім індивідуальну громадянську позицію. Хоча ми говоримо ультрас «Динамо» чи «Шахтаря», але маємо розуміти, що це в першу чергу середовища різних людей, де у кожного – власні переконання. Тому не варто дивуватися, що під час єврокубкового матчу в Донецьку частина футбольних фанатів прийшла з жовто-блакитними стягами, а хтось викрикував: «Беркут, беркут!» під час хвилини мовчання.
Яку роль можуть зіграти ультрас у політичних процесах країни? І чи можуть взагалі? Для початку, було б непогано, якби до них почали дослухатися ретельніше. Адже саме вони першими закликали до припинення розколу країни на частини. Якщо сезон в Українській прем’єр-лізі справді відновиться 15 березня, цей їх месидж має ще раз голосно прокотитися країною.
Важливо також, щоб більше не повторилась ситуація, коли закон, що безпосередньо стосується безпеки вболівальників на стадіонах, проштовхується у ВР без обговорень та консультацій з причетними сторонами. Маю на увазі закон, який приймали 16 січня, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень під час проведення футбольних матчів)». Зрештою його скасували, але до цього питання ще обов’язково повертатиметься і нова влада.
Спокуса використати фанатів у своїх політичних цілях буде завжди. Звільнення Павличенків як політв’язнів можна розцінювати як бажання задобрити фанатів, але це також показало, наскільки нова влада не готова наживати собі ворога у вигляді злагодженого та наразі єдиного у цілях середовища. Нова влада вирішила тримати ситуацію на пульсі, можливо, навіть скористатися прикладом політики Кремля, що опирається на співпрацю з російськими націоналістичними середовищами.
Костянтин фон Еґґерт, російський журналіст, так коментує ситуацію з ультрас в Росії: «Думаю, фірми футбольних фанатів дуже добре відфільтровані спецслужбами, які за ними уважно стежать. Але попри це вони не можуть абсолютно впливати на еволюцію руху ультрас. Сьогодні середовище футбольних фанатів, яке раніше були опорою Кремля, дедалі більше перетворюється на важливий елемент націоналістичної опозиції. Люди бачать, що влада відповідальна за національні проблеми. Дедалі більше виникає дорікань: нічого не роблять, щоб вирішити питання міграції чи північного Кавказу. Саме це не подобається націоналістично налаштованим вболівальникам. Тому зростають антивладні настрої у середовищі футбольних фанатів».
Ми багато чого дізналися про ультрас за останні місяці. Ми подивилися на них дещо іншими очима. Якісь стереотипи залишаться, а щось уже зруйновано. Варто визнати, що журналісти також постаралися, щоб сформувати у суспільства певний образ футбольних фанатів: хуліганів, радикальних фанатиків, екстремістів, маргіналів та провокаторів. На майбутнє варто пам’ятати: не потрібно братися писати про культуру фанатського руху, попередньо не познайомившись із його учасниками. Як і в житті: коли не знаєш чогось про людину, не берись її оцінювати. Можливо, так ми позбудемося не тільки стереотипів щодо футбольних фанатів, але й перестанемо думати, що у футболі немає місця політиці.
Джерело: zaxid.net
