Північноірландська футбольна ліга, яка не користується (з цілком зрозумілих причин) шаленою популярністю за межами Британії, є при цьому другим найстарішим футбольним чемпіонатом світу: її встигли створити за тиждень до Шотландської Ліги. Рівень змагання ніколи не був особливо високим. У перші тридцять років свого існування турнір об’єднував всю Ірландію та називався Ірландською лігою, хоча абсолютна більшість клубів базувалася у Белфасті. Після 1921 року, коли ірландці здобули незалежність, а північноірландці залишилися у складі Великобританії, нечисленні команди, засновані в південній частині Зеленого острова, що стала окремою державою, відпали.
Всього через рік після виникнення Ірландської ліги на карті місцевих футбольних клубів з’явилося нове ім’я: гарячі шанувальники “Селтіка” з Глазго заснували свою власну команду, яку, недовго думаючи, назвали досить оригінально – “Селтік”. З кольорами засновники теж не заморочилися – звісно зелено-білі. А свій домашній стадіон “Селтік Парк” фанати любовно прозвали “Парадайз”, тобто “Рай”.
Під цим ім’ям клуб і увірвався в еліту місцевого футболу, обігнавши через дев’ять років титулований “Лінфілд” лише на одне очко і ставши чемпіоном Ірландії. Через рік команду перейменували на “Белфаст Селтик”, після чого вона брала чемпіонство ще двічі, і першою з місцевих “зганяла” в континентальну Європу.
А потім настав 1920-й. Вболівальники “зелено-білих” були здебільшого радикальними ірландськими націоналістами, вітали носіння зброї та любили вирішувати питання з його допомогою. Тому в березні, під час півфіналу Кубка країни між “Белфаст Селтіком” і “Глентораном”, під час заворушень на трибунах, уболівальники “кельтів” почали палити в суперників, попередньо організувавши масову бійку.
Місцева футбольна асоціація анулювала результати матчу і виписала клубу солідний штраф, після чого “Белфаст Селтік” гордо заявив, що йде з футболу – і справді залишив усі змагання до початку сезону-1924/25.
Повернення “Белфаст Селтік” у великий футбол вийшло по-справжньому тріумфальним: клуб завоював чотири чемпіонські титули поспіль у другій половині 20-х, потім ще п’ять – у другій половині 30-х, прихопивши по дорозі три Кубки Північної Ірландії.
Традиційний матч у “день подарунків” (Boxing day, 26 грудня) між “Лінфілдом” та “Селтіком” проходив під диктовку гравців у зелено-білій формі, хоч і з мінімальною перевагою всього в один м’яч. Гра була нервовою та грубою: по одному гравцю з кожної команди заробили видалення, крім того, не обійшлося без ушкоджень. Ненавмисний стик за участю Джиммі Джонса вивів з гри його опонента Боббі Брайсона з ушкодженою ногою, і в перерві секретар “Лінфілда” Джо Маккей добре підігрів публіку, вказуючи на провину форварда “кельтів” в епізоді з травмою Брайсона і закликаючи “показати цим свиням” .
На останній хвилині зустрічі хлопцям у синьому вдалося зрівняти рахунок, після чого неадекватні вболівальники “Лінфілда” (гра проходила на “Віндзор Парк”, домашньому стадіоні “синіх”, де зібралися 40 тисяч глядачів) кинулися на поле з метою побити футболістів “Белфаст Селтік” . Джонса перекинули через парапет, як слід потопталися і зламали форварду ногу, воротар Кевін Макалінден і захисник Робін Лоулер також отримали серйозні травми. Того ж вечора керівництво “Селтіка” прийняло рішення розпустити команду наприкінці сезону.
Слідами інциденту обидва клуби випустили офіційні заяви. “Лінфілд” виправдовував спалах насильства нескінченними провокаціями з боку вболівальників та футболістів “кельтів”, їхні опоненти нарікали на бездіяльність поліції, на очах якої гравцям завдавалися удари, небезпечні для життя. Крім того, “зелено-білі” апелювали до Ірландської футбольної асоціації, поклавши на неї частину провини за подію.
У квітні демотивований “Белфаст Селтік” зіграв свою останню гру в рамках Ірландської ліги, посівши друге місце в чемпіонаті, і вирушив у десятиматчеве турне по Канаді та США, під час якого обіграв збірну Шотландії. Після цього клуб остаточно припинив своє існування. Жодної публічної заяви, яка пояснювала відхід “кельтів” з футболу, зроблено не було. Колишні футболісти команди кілька разів збиралися на виставкові матчі (і навіть зіграли в одному з них із шотландським “Селтіком”), проте клуб як такий відроджувати ніхто не збирався, назавжди залишивши, за словами одного з фанатів, “чорну дірку в серці” , особливо по суботах, коли йому не було куди йти. На “Селтік Парк”, до самого його зносу 1985-го, проводилися собачі біги. Джиммі Джонс переніс кілька операцій, що зробили одну його ногу коротшою за іншу, і повернувся на поле лише через 15 місяців. Незважаючи на вкрай наполегливі (і не надто делікатні) пропозиції “Лінфілда”, форвард приєднався до “Гленавона”, за 11 сезонів набив у чемпіонаті 269 м’ячів, пограв за пару скромних ірландських клубів і пішов на пенсію в 37 років у ранзі кращого бомбардира в історії не лише ірландського чемпіонату, а й усієї Британії.
У 2018-му клуб із третього північноірландського дивізіону “Sport & Leisure Swifts” виявив бажання відтепер називатися “Белфаст Селтік”. Футбольна федерація пішла назустріч команді, і нові “кельти” розпочали сезон-2019/20 під легендарною назвою.
Щоправда, є великі сумніви, що їм вдасться переплюнути 14-разових чемпіонів країни, які зникли з футбольної карти світу 74 роки тому.
