Футбол – гра напівконтактна. А тому в спорті №1, на відміну від баскетболу чи американського футболу, тактичні комбінації не так важливі. Однак стратегічне мислення і вміння грамотно розставити гравців на полі – необхідний і обов’язковий елемент соккера. Більш ніж за півтора століття розвитку футболу тактика цієї гри зробила гігантський стрибок. Від початкових «бий-біжи» і «навали» до витонченого «тотального футболу» і досить складної «тіки-таки».
«Бий-біжи»(1-2-7)
Оскільки перші футбольні правила 1863 року забороняли пас вперед, команди тих років були вельми обмежені у виборі тактики і стратегії. М’яч до воріт намагалися доставити за рахунок дриблінгу, а передачі назад практично не використовувалися. Верхом тренерської думки став винахід підстраховки дриблера: в разі втрати м’яча одним футболістом атаку намагалися продовжити слідуючі за партнером одноклубники.
В таких умовах спортсменам фактично доводилося діяти в рамках двох базисних тактичних схем: «бий-біжи» і «заштовхали його семеро». Гра більше нагадувала метушню, а тому вже через три роки, в 1866-м, в пункт правил №6 було внесено найважливіша зміна, що дозволило футболу з часом перетворитися на спорт №1. Тепер віддавати передачу вперед дозволялося, але за умови, що адресата від воріт суперника відокремлюють не менше трьох гравців супротивника (воротар і два захисника). Це перше формулювання офсайду дозволило футбольним стратегам здійнятися на недосяжні до того висоти позиційної гри.
«Британська піраміда» (2-3-5)
Проте в кінці 60-х років XIX століття більшість команд сповідувало дуже примітивний футбол з тактичної схемою «1-9». Це означало, що 9 футболістів шукали щастя в атаці, а за оборону воріт і центр поля відповідав єдиний захисник, завданням якого був навіс м’яча в чужу штрафну, в крайньому випадку просто його винесення.
Лише в 1870-х збірна Англії перейшла на менш «варварську» схему «1-2-7», відрядивши в центр поля двох півзахисників. Однак в серії матчів проти принципових суперників – шотландців, які застосовували ще більш «прогресивну» побудову «2-2-6», “родоначальники” зазнали поразки.
Англійці були зачеплені за живе, тому в короткий час змушені були зробити новий революційний прорив в стратегії футболу. Шляхом мозкового штурму вони винайшли формулу «2-3-5», яку в силу її геометричної стрункості називають «пірамідою». Треба визнати, що ця схема довела свою життєздатність на практиці, а тому стала законодавицею футбольної моди аж до 40-х років ХХ століття. Сенс цієї побудови в тому, що три хавбека не тільки підтримують атаку, але і вчасно відходять в оборону, зрівнюючи кількість захисників з кількістю нападників – 5 на 5.
Вельми символічно, що перемогу на першому в історії чемпіонаті світу з футболу в 1930 році здобула збірна Уругваю, яка дотримувалася саме «пірамідальної» схеми гри.
Цікавою варіацією «піраміди» стала її форма «методо», яку в 30-х роках придумав італійський тренер Вітторіо Поццо. Він відтягнув двох форвардів в центр поля, фактично перетворивши побудову в «2-3-2-3». Потужний заслін з п’яти півзахисників посилював можливості як оборони, так і атаки. Використовуючи цей тактичний варіант, збірна Італії під керівництвом Поццо два рази поспіль перемагала на чемпіонатах світу – в 1934 і 1938 роках.
Однак найцікавішим є той факт, що «методо» не втратив актуальності і до цього дня. Часто саме за цією схемою грала «Барселона» Пепа Гвардіоли (а зараз і його «Манчестер Сіті»), двічі перемагала в Лізі чемпіонів в 2009 і 2011 роках.
«Бразильська система»(4-2-4) проти «катеначчо»(1-3-3-3)
У стратегічному плані футбол після Другої світової війни мало відрізнявся від футболу кінця 30-х. На чемпіонаті світу 1950 року знову були кращими уругвайці, звично грали «методо». Лише до кінця 50-х бразильцям на чолі з легендарним Пеле вдалося підібрати ключі до цієї схеми. Для цього латиноамериканці використовували суператакующую систему «4-2-4», особлива роль в якій відводилася крайнім захисникам. При атаці вони різко висувалися вперед, перетворюючи схему в «2-4-4».
Несподіванкою для суперників бразильців став і здвоєний таранний центр нападників, змітав будь-яку оборону. Все це вкупі з індивідуальною майстерністю гравців зумовило перемоги команди Пеле на чемпіонатах світу 1958 і 1962 років. Втім, в 62-му бразильці перейшли до більш консервативної формули «4-3-3». Все ж великим недоліком «4-2-4» була розрідженість в середині поля: крайні захисники і форварди не завжди встигали прийти на допомогу лише двом номінальним хавбекам.
Протистояти атакуючій грі бразильців намагалися по-різному. Італійці в 50-і роки розвинули вкрай цікаву оборонну схему футболу «Катеначо» – дослівно «дверний засув». Її суть полягала в дуже щільному пресингу на своїй половині поля. Три захисники опікали трьох форвардів персонально, в разі провалів їх страхував четвертий гравець оборони – ліберо, який грав зонально. Класична схема «Катеначо» – «1-3-3-3».
Розквіт 4-4-2
Однак на чемпіонаті світу 1966 року вперше в історії перемогу святкувала збірна Англії, яка дотримувалася формули «4-4-2» – ймовірно, найпопулярнішою футбольною схеми і по сей день. Сенс цієї побудови – в максимальному насиченні гравцями центру поля як плацдарм як для своїх атак, так і для руйнування чужих. До того ж британці фактично вперше ввели в ужиток поняття «хвилеріза» – опорного півзахисник, головним завданням якого є оборонні дії, а не підтримка нападників. Схема гри при цьому змінюється на «4-1-3-2».
Тріумф «тотального футболу»(4-3-3)
1970-ті роки стали золотим століттям нової універсальної ігрової схеми, яку прийнято називати «тотальним футболом». Квінтесенція цієї системи – взаємозамінність гравців, а її основа – фундаментальна фізична підготовка. «Тотальний футбол» можна назвати ідеальною схемою, в якій кожен футболіст готовий виступити в ролі як захисника, так і півзахисника і навіть нападаючого. При цьому тактична побудова не змінюється, переміщаються тільки самі гравці.
Для того щоб застосовувати «тотальний футбол» на практиці, в команді всі десять польових футболістів повинні бути чудово індивідуально, фізично і тактично підготовлені. Таких гравців, наприклад, мала збірна Нідерландів в 70-х роках минулого століття. Тоді команда «летючого голландця» Йохана Кройфа двічі виходила у фінали чемпіонатів світу.
Однак вразливість подібної системи очевидна: десять футболістів фізично не в змозі підтримувати ідеальну форму протягом усього сезону, навіть з урахуванням ротації основного складу команди. Тому в наш час «тотальний футбол» використовується лише в окремих, найбільш важливих матчах.
«Тікі-така» на «футбольний автобус»
В даний час футбольні клуби і збірні використовують практично всі відомі схеми і побудови минулих років, за винятком самих архаїчних. Однак це не означає, що футбол перестав розвиватися в плані тактики і стратегії.
Наприклад, збірна Іспанії з 2008 по 2014 рік використовувала нову позиційну систему «тікі-така», яка являє собою поєднання короткого пасу і безперервного руху, спрямоване на збереження контролю над м’ячем. Завдання цієї схеми – позбавити суперника м’яча, змусити його витрачати сили в спробах відбору, при цьому поступово нарощуючи тиск на ворота. Завдяки цій системі (іспанці для своєї «тіки-таки» найчастіше використовували схему «4-2-3-1») «червона фурія» двічі ставала в той період чемпіоном Європи і один раз – світу.
Втім, «тікі-таці» незабаром було знайдено протиотруту. Антагоністом «іспанців» став суто оборонний футбольний «автобус», одним з апологетів якого є відомий португальський тренер Жозе Моуріньо.
«Двоповерховий автобус», який команда як би «паркує» біля своїх воріт, грається за формулою «4-4-2» (у Жозе вона часто під час гри перетворюється в «6-2-2»). Головною метою чотирьох півзахисників і чотирьох хавбеків є оборона воріт від ударів зі штрафної площі. Досягається це за рахунок щільної опіки нападників противника і кількості футболістів всередині і поруч зі своєї штрафної. По суті, подібна тактика дозволяє суперникові завдавати лише дальні удари по воротах або використовувати грубий навал.
Завдяки своєму невидовищному, але досить ефективному «автобусу» клуби Моуріньо двічі перемагали в Лізі чемпіонів. Втім, португальський «автобус» теж незабаром був знешкоджений, адже кожна нова епоха приносить з собою в футбол нові (або переосмисленні старі) тактичні та стратегічні схеми. Тому еволюція тактики в футболі не вичерпає себе ніколи.
