<
>

Реклама

Поза грою Tribuna

Чому український футбол має померти

Spy-Football.com

28/4/2017 , 11:38

Володимир Миленко не вірить, що УПЛ може щось врятувати. І пропонує свій сценарій відродження.

Український футбол, принаймні, останніх 15 років – це, як відомо, продукт олігархічної природи. В футбол заходили люди, яким володіння клубом надавало якихось преференцій – моральних чи матеріальних. Заходили і витрачали гроші. Не інвестували, не вкладали, намагаючись заробити – а саме витрачали.

Винятки з цього правила настільки рідкісні, що знаходяться в зоні статистичної похибки. Тому український футбол сформувався, на відміну від європейського, не як самодостатній процес, а як банальна утриманка. Доки на клуб витрачаються гроші, доти він і існує. Як тільки фінансовий потік закінчується – клуб здувається або взагалі припиняє своє існування.

Після революції гроші у олігархів або навіть навіть олігархи почали закінчуватись. Український футбол переживає кризу. Настільки тривалу, що вже варто говорити про остаточне падіння, а не просто тимчасове зниження. З початком кризи зникли і глядачі з трибун – бо ж український любитель футболу (взагалі-то, ще радянський, з часів брежнєвського застою) звик ходити на успішні команди. І тому, наприклад, різко впала відвідуваність в Харкові перед смертю «Металіста» – бо кому цікавий напівживий труп. От призер чемпіонату, з Маркевичем і купою латиноамериканців – це інша справа…

Але померти український футбол має не тому. А через те, що навіть відчувши – далі так жити не вийде – він не став трансформуватися, змінюватися, створювати нову релаьність і пробувати виживати самостійно. Знов-таки, є окремі винятки, на кшталт запорізького «Металургу», які лише підтверджують правило. Згадайте цю ганебну історію з «Волинню», коли її буквально за вуха втягли до УПЛ рік тому. Втягли – і що? Щось змінилося у луцькому клубі? Людина-оркестр Віталій Кварцяний, як бачимо, не зробив ніяких висновків – і зараз сподівається врятуватися від вильоту завдяки… фінансовим проблемам «Дніпра».

Ось у чому головна причина, головний мотив необхідності знищення українського футболу. У ці складні часи він отримав шанс змінитися, переродитися, розпочати нове життя. Так, з-під палки, як і вся країна, але інших варіантів при нашій ментальності, схоже, поки що не може існувати. Натомість ми бачимо, що в футболі нічого принципово не міняється. Клуби як жили на гроші власників, так і живуть, сподіваючись, що сьогодні не помруть, а через рік знову з’являться гроші. Ліга не робить ніяких кроків для розвитку, для створення нового цікавого продукту. 12-командний чемпіонат – це не розвиток, а тупик. Не давати можливості зайти клубам першої ліги, при цьому дозволяти «Сталі» числитися в одному місті, жити в іншому, а грати в третьому – це що завгодно, але не робота на перспективу.

Чому в 90-х в вищій лізі було 16, а то й 18 команд, а зараз уперлися в 12? Та просто ті рамки, які були створені в жирні докризові роки під штучну заможність клубів, зараз виглядають, як сідло на корові. Їх треба просто викинути, зізнатися собі і всім, що наш футбол – це бідне, почасти жебраюче явище. І від цього відштовхуватися. А не закривати очі, роблячи вигляд, що раз у нас два клуби в ЛЧ, то український чемпіонат чогось вартий. Він не вартий нічого. І це має набути закінченої форми.

Як показують події в ФФУ – зокрема, кадрові перестановки і нові призначення – там теж ніяк не зважили на нову політ-економічну реальність. Нова влада всього лиш копіює дії старої. Ніякого оновлення, ніякої нової якості як в центральному, так і в регіональних осередках не з’явилося. Питання – навіщо потрібне це чергове коло пекла, що і кому воно доведе?

Всі ці персонажі, починаючи з керівництва федерації і ліги, закінчуючи людьми, які в клубах дерибанять (чи принаймні дерибанили в жирні роки) гроші власників, самі не підуть. Три постмайданні роки – термін цілком достатній, аби у цьому переконатися. Що зробив Віталій Кварцяний як тренер, як президент клубу, як голова регіональної федерації футболу? А він залишається на всіх своїх посадах – і просто так він звідти не піде. Бо це поки що золота жила, годівниця, а то й синекура – хоч після краху януковичського режиму і падіння економіки вже й не така прибуткова, як раніше. Такі люди будуть триматися за цю годівницю до останнього.

А раз вони не підуть самі, треба зробити так, щоб не було, за що триматися. Щоб цінність футболу як можливості відхапати, урвати, вкрасти, відмити і так далі – впала до нуля. Тільки тоді, коли футбол перестане бути цікавим «папікам» і тим, хто на середньому і низовому рівні пиляє їхнє бабло – він нарешті отримає шанс на нове життя.

Я недаремно згадав новий запорізький «Металург». Це один із прикладів, коли клуб хоча б намагається навчитися жити по-новому. Не без проблем, огріхів, не без ляпів чи просто неправильних кроків керівництва і менеджмента – це все зрозуміло і очевидно, інакше і не буває – але намагається. На якому місці в чемпіонаті другої ліги і на якому фінансовому рівні знаходяться запорізькі команда і клуб? Ось це і є той приблизний рівень українського футболу, якщо в нього не вкидати штучно нічим не мотивовані гроші.

От до такого рівня має впасти весь український футбол. Звісно, якщо знесуркісовлене «Динамо» (а це рано чи пізно станеться) зможе закумулювати сили, як якийсь «Юнайтед оф Манчестер» чи краківська «Вісла», і почати нове життя, сходу заробляючи в рази більші кошти (все-таки Київ – не Запоріжжя, фінансові потоки тут значно більші, і інтерес до футболу, відповідно, теж), це буде прекрасно. Але все натякає на те, що разом із грошима, які поки що витрачає власник, зникнуть і ті тисячі фанатів та вболівальників, які зараз люблять покричати, як вони підтримують своє рідне «Динамо» (приклад Харкова перед очима). Ну, значить, так тому й бути. Штучна підтримка того, що не може вижити саме – це найгірший вихід із ситуації.

Що буде (чи, принаймні, має бути) після падіння на рівень, скажімо, нинішнього аматорського чемпіонату? По-перше, люстрація – добровільна (стане просто невигідно тут перебувати) чи примусова. По-друге, жорсткі рамки (фінансовий фейр-плей, розслідування корупції, контроль порядку на трибунах) – все-таки держава змінюється швидше, ніж футбол. По-третє, створення нових футбольних організацій, які б займалися не проведенням чемпіонатів (розписати календар і провести жеребкування може навіть ваша бабуся) чи обслуговуванням інтересів окремих клубів, а роботою над створенням і розвитком футбольного простору в цілому. В Англії у свій час, щоб розпорошити найкращих гравців по лізі, не даючи їм зібратися в кількох клубах (що неодмінно знизило б інтерес до чемпіонату в цілому – нічого не нагадує?), ліга ввела зарплатну стелю. Звісно, із відповідним контролем.

Тоді можна думати над планом розвитку ліги як цілісного явища. Чемпіонат має стати цікавим не тому, що там є «Динамо» і «Шахтар», а тому, що там є цікавий футбол і інтрига. Порівняйте АПЛ і Ла Лігу. В Іспанії грають гранди світового масштабу, але чемпіонат очевидно програє англійському, а за інтересом глядачів – і німецькому. Чому? Можливо, саме тому, що інтриги в боротьбі за найвищі місця в Іспанії значно менше. І тамтешня ліга над цим теж задумується – зокрема, упорядковуючи телевізійну сферу, щоб дати можливість заробити на цьому не тільки «Реалу» і «Барселоні».

В Україні ж футбол був і є зацикленим на двох грандах. Президент УПЛ пафосно рапортує про новий рекорд відвідуваності чемпіонату, «забуваючи» про те, що це один-єдиний матч, який є очевидним винятком. І навіть якщо на кожне Класичне будуть збиратися аншлаги в Києві та Харкові, це ніяким чином не вплине на інтерес до чемпіонату взагалі. А ліга має працювати саме над цим. Має, але не працює. Значить, вона має зникнути. А її наступник повинен прийти на випалену землю і розпочати із самого низу.

Розпочати, як Грузія після революції троянд. Одним із пояснень того, чому грузинам вдалося, є катастрофічне становище країни на момент переходу влади від старої радянської номенклатури імені Шеварднадзе до нової еліти Саакашвілі. Грузинам просто не було за що чіплятися, настільки бідно вони жили в середині минулого десятиліття. А українському футболу, точніше, тим паразитуючим організмам, які на ньому живуть, є за що чіплятися. При цьому вони, таке враження, не розуміють, що пиляють сук, на якому сидять. Але це й на краще. Чим енергійніше будуть пиляти, тим швидше впадуть.

З початку чемпіонату-2014/15 я все чекаю, коли український футбол нарешті відірветься від оліграхічної цицьки і зверне на європейський (хоча б польський) шлях розвитку. На жаль, цього не відбувається. Системно не відбувається. І не помітно передумов таких змін у майбутньому. Тому нинішній футбол має самознищитися. В принципі, це єдине, що він непогано робить. Тільки тоді, коли зникне породження Суркіса, Ахметова та інших їм подібних, можна буде створювати щось нове, на нових засадах і з новими принципами.

АвторВолодимир Миленко, ua.Tribuna.com

ТегиТеги: УПЛ

Реклама